Легенда Подніпров’я (Наддніпрянщини) — Ой, дитино, золота всі хочуть. Тільки не всім воно показується. Кажуть старі люди, що як проходили гайдамаки тутешніми місцями, то хотіли зберегти скарби, в основному золото. Ото вони й закопували своє багатство. Одні закопували, інші шукали. Бувало находили, але більшість не находили. Закопували золото коло криниць, в ярах, в чагарниках. А воно раз у п’ятдесят чи сто років очищалося і стояло на тому місці золоте теля, колесо, хрест або дівка прибрана. Чим закляли закопане, те й стояло. Побачити його міг тільки той, хто перший родився, первісток. Кажуть, Харитонові приснилося, що йому хтось сказав: — Вставай, іди до криниці. З Михайлом (братом) удвох, нікому не кажіть. Там понижче кринички і копайте. Цілу ніч вони копали, дійшли до низу, а там скриня важка, кована. Що в тій скрині, вони не побачили, бо Ганька Харитонова вже по воду йшла та й обізвалася до них: — А що то ви робите? Як загуло, то геть і місця не було, де копали. А в діда Семена було золото закопане. Він, кажуть, ще парубком з вулиці вертався, а в березі коло кладки криничка. А на цямрині дівка сидить і вся золота. Він підійшов і пхнув її. Ото вона й посипалася золотими грішми. Дід Семен набрав скільки міг і дома закопав. А то одкопав якось, вистелив, щоб воно просохло. Ліг та й задрімав. Проснувся, золота нема. Він його у садках шукав, у ярах. А Ярина, сусідська дівка, бігла на огруд і скільки могла в пелену натягнула. Батьки й поділили між Семеном, Яриною, Петром, Гоминою. Найкраще розпорядився Семен. Він усім дітям — Іванові, Ліді, Петрові, Ганні, хати поставив. І Петро побудував дітям хати. А Гомина геть нічого з грошей не взяв, перед смертю віддав своїй Гапці, то вона його за це геть обходити не схотіла... Отаке-то кажуть люди за гайдамацьке золото.
| 
